1. Із зворушенням звертаюся до Вас, уже традиційно у Великий Четвер, немовби засідаючи з Вами до Тайної Вечері, під час якої Господь Ісус відслужив з Апостолами першу Євхаристію: дар для цілої Церкви – дар, який, хоч під покровом таїнства, чинить Його присутнім “правдиво, дійсно та суттєво” (Собор Тридентський DS 1651) в кожному кивоті і у всіх географічних широтах. Перед цією особливою присутністю Церква протягом віків схиляється у своїй прославі: Adoro te devote, Latens Deitas; від найдавніших часів дозволяє вести себе духовним піднесенням святих і як Обручниця концентрується на глибокому визнанні віри і любові: Вітай, правдиве тіло, зроджене Пречистою Дівою Марією.

Саме під час Тайної Вечері, яка відновлюється в кожній безкровній жертві та стає поживою для нас, як дар виняткової присутності Ісус Христос з’єднав відмінне післанництво Апостолів і їхніх наслідників. Від тієї хвилини бути апостолом Христа, так, як це є у випадку єпископів і пресвітерів, які беруть участь у їхній місії, означає бути уповноваженим до діяльності в особі Ісуса Христа. Сповнюється це в досконалий спосіб кожного разу, коли служиться жертва Тіла і Крові Господа Нашого Ісуса Христа. Саме тоді священик немовби позичає Христові своє обличчя і голос, кажучи: “Чиніть це на мій спомин” (Лк. 22, 19).

Яке ж прекрасне наше покликання, мої дорогі Браття! Воістину можемо повторити за псальмопівцем: “Чим Господеві я віддячу за всі його добродійства для мене? Я підніму чашу спасіння і прикличу ім’я Господнє” (Пс. 116, 12-13).

2. Роздумуючи з радістю над тим даром, хотів би цього року зупинитися разом з Вами на тому вимірі нашої місії, на який уже минулого року, з тієї самої нагоди, звернув Вашу увагу. Вважаю-бо, що заслуговує він на ще більше поглиблення. Маю на думці місію, яку доручив нам Господь, щоби ми представляли Його не тільки під час Євхаристійної жертви, але також у Тайні Покаяння.

Таїнства ці лучить глибокий зв’язок. Євхаристія, як вершина таїнственної економії, також є її джерелом: остаточно всі таїнства в певному сенсі з неї випливають і до неї ведуть. В особливий спосіб це стосується Тайни Покаяння, яка була відзначена як “діючий знак” прощення від Бога, який повторно приймає у свої обійми розкаяного грішника. Євхаристія, як знак присутності жертви Ісуса Христа, має також завдання застерігати нас від гріха. Катехизм Католицької Церкви так висловлюється про це: “Євхаристія не може з’єднувати нас з Христом, не очищаючи нас одночасно від учинених гріхів і не оберігаючи нас від гріхів у майбутньому” (н. 1393). Тим не менше, в економії ласки, яку обрав Христос, очищувальна сила Євхаристії безпосередньо довершує зняття легких гріхів, але у випадку смертельних гріхів, які в радикальний спосіб порушують єдність віруючого з Богом і сопричастя з Церквою, тільки опосередковано прямує до цього. “Ціллю Євхаристії, – як згадується в Катехизмі, – не є (…) відпущення смертельних гріхів. Воно є властиве Тайні Покаяння. Євхаристія натомість є таїнством тих, хто перебуває в повному сопричасті з Церквою” (н. 1395).

3. Нагадуючи цю правду, прагну Вас, дорогі Браття у священстві, гаряче запросити – як зробив це вже минулого року – щоби Ви самі відкривали і допомагали іншим відкривати красу Тайни Покаяння. На жаль, уже від кількох десятиліть ця Тайна з різних причин переживає кризу. Я повертався до цієї теми неодноразово. Навіть висловив бажання, щоби ця тема стала предметом для роздумів Синоду Єпископів, рішення якого я згодом умістив в Апостольській Адгортації Покаяння і Покута. З другого боку, з радістю пригадую ті позитивні знаки, які особливо під час Року Великого Ювілею показали, як ця Тайна, відповідно представлена і пережита, може бути великою мірою наново відкрита також і молоддю. Це відкривання, без сумніву, породжується й підтримується потребою особистого контакту, який сьогодні, як видається, є особливо утруднений з огляду на щораз швидший темп життя суспільств, опанованих сучасними технологіями, але який, власне через це, щораз більше сприймається й відчувається як життєва необхідність. Звичайно, можна підходити до цієї потреби по-різному. Належить визнати той факт, що Тайна Покаяння, хоча не є однією з багатьох психотерапій, все ж таки приносить заспокоєння і в цій ділянці. Сповнюється це через братнє з’єднання, яке поєднує розкаяного грішника з милосердям Божим.

Справді, нескінченно великою є мудрість Божа, яка разом з встановленням цього таїнства заспокоїла одночасно й цю велику і непроминальну потребу людського серця. Ми покликані до того, щоби через особистий контакт з братами і сестрами в Тайні Покаяння бути відданими і світлими переповідачами власне цієї мудрості. В цьому контексті прагну рішуче підкреслити, що індивідуальне сповнення є загальноприйнятою формою уділення цього таїнства і тільки у “випадках серйозної необхідності” є правомірним звернення до спільної форми визнання гріхів і форми загальних розгрішень. Загальновідомі умови, необхідні для такої форми розгрішення. Треба також нагадати, що воно ніколи не звільняє від чергової, вже індивідуальної сповіді з тяжких гріхів. Щоби таке розгрішення було дійсним, вірні зобов’язані прийняти рішення про те, що вони висповідаються індивідуально (пор. ККЦ, 1483).

Одночасно стараймося бути правдивими слугами милосердя. Адже знаємо, що в цьому таїнстві, як і в усіх інших, не тільки засвідчуємо ласку, яка сходить з Небес і яка діє ex оpere operato, але також покликані до того, щоби бути її чинним знаряддям. Іншими словами, Бог розраховує також і на нас, на нашу відданість і вірність, щоб могти здійснювати чуда в людських серцях. Це покладає на нас особливу відповідальність. У здійсненні цієї Тайни, може навіть більше ніж у інших, важливо, щоби вірні вбачали обличчя Христа – Доброго Пастиря.

Аби ще більше виявити деякі виміри особливого діалогу спасіння, яким є Тайна Покаяння, хотів би навести як “біблійну ікону” зустріч Ісуса з Закхеєм (пор. Лк. 19, 1-10). Мені здається, те, що трапилося між Ісусом і головою митників Єрихона, пригадує під батьма поглядами служіння Таїнства Милосердя. Споглядаючи це коротке, але інтенсивне оповідання, хочемо побачити у поведінці і голосі Христа всі ті відтінки людської і надприродньої мудрості, яку водночас і ми повинні намагатися виражати, щоби таїнство переживалося найліпшим способом з усіх можливих.

Кожна зустріч із вірним, який просить нас про сповідь, навіть якщо чинить це дещо поверхово, недостатньо вмотивований і неприготовано, завдяки дивовижній ласці Божій може бути тим “місцем” біля смокониці, в якому Христос звернув свої очі на Закхея. Не зможемо оцінити, як глибоко очі Христа проникли в душу митника з Єрихона. Однак знаємо, що це є ті самі очі, які спрямовують погляд на кожного з наших каяників. Ми в Тайні Покаяння є тільки посередниками надприродної зустрічі, що має власні права, яких ми повинні дотримуватися і виконувати. Мабуть, Закхей був дуже вражений, коли його покликали на ім’я. Його ім’я в устах багатьох співмешканців звучало з погордою. Тепер він чув своє ім’я, вимовлене з лагідністю, яка виражає не тільки довіру, але й сердечність, потребу приязні. Ісус звертається до Закхея, як до старого приятеля – може,

трохи забутого, але якого Він у своїй вірності не зрікся, і тому, послуговуючись делікатним примусом, входить у життя і в дім віднайденого приятеля: “Притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі” (Лк. 19, 5).

6. Вражає в оповіданні євангелиста Луки тон мовлення: все таке особисте, таке делікатне, таке сердечне! Не йдеться тут суто про ті людські риси, які зворушують. У глибині цього оповідання криється суттєва необхідність, яку Ісус виражає як Той, Який остаточно об’являє милосердя Боже. Він каже: “Маю бути в твоїм домі”, або, пояснюючи дослівно, “необхідно мені сьогодні затриматися в твоїм домі” (Лк. 19, 5). Ідучи за таємничою картою стежок, які призначив Йому Отець, Ісус зустрів на своїй дорозі й Закхея. Затримався біля нього, щоби відбулася зустріч, яка від початку була передбачена. Дім того грішника, всупереч людським наріканням, має стати місцем об’явлення, сценарієм чуда милосердя. Звичайно, це могло б не статися, якщо б Закхей не звільнив своє серце з пут егоїзму і несправедливості, яка допускається шахрайства. Однак він вже отримав дар милосердя – безумовний і повний достатку. Він зазнав милосердя!

Власне це відбувається під час кожної таїнственної зустрічі. Не можемо думати, що то грішник заслуговує собі на милосердя через свою мандрівку до навернення. Якраз навпаки, то милосердя спрямовує його на дорогу навернення. Людина сама по собі нездатна до нічого. Вона ні на що не заслуговує. Сповідь, перш ніж стане мандрівкою людини до Бога, є входженням Бога до людського дому.

7. “Маю бути в твоїм домі”. Спробуймо ще більше заглибитися в значення цих слів. Вони є своєрідним проголошенням. Вказують вони на вибір, який здійснив Христос, але передусім – на волю Отця. Ісус являється як Той, Який має конкретне післанництво. Він сам має певне “право”, якого мусить дотримуватися -- волю Отця, здійснення якої з милосердям має стати Його “поживою” (пор. Йо. 4, 34). Слова, якими Ісус звертається до Закхея, є не тільки способом нав’язання контакту, але проголошенням реалізації плану, передбаченого Богом.

“Біблійна ікона” Закхея повторно пропонує нам істотну вказівку, яка допомогає добре зрозуміти це. В святій Тайні, перш ніж настане зустріч з “заповідями Божими”, відбувається зустріч в Ісусі з “Богом заповідей”. Ісус представляє Закхеєві себе самого: “Маю бути в твоєму домі”. Він є даром для Закхея і одночасно Він є “правом Божим” для нього. Коли хтось зустрічає Ісуса як дар, тоді найбільш вимогливі очікування права набувають тої “легкості”, яка випливає з ласки, згідно з тою надприродною динамікою, яка дозволила св. Павлові сказати: “А коли дух вас водить, то ви не під законом” (Гал. 5, 18). Кожне здійснення святої Тайни Покути повинно викликати в душі розкаяного грішника той самий вибух радості, який викликали слова Христа в Закхея, що “...зліз (...) швидко і прийняв Його радо” (Лк. 19, 6).

8. Першенство і щедрість милосердя не може спричинитися до забуття того, що воно є лише умовою можливості спасіння, яка реалізується тією мірою, у якій зустрінеться з відповіддю з боку людини. Воістину пробачення, уділене під час Тайни Покаяння, не є якимось зовнішнім актом чи видом юридичного “розпорядження, яке врегульовує” стан речей, але справжньою зустріччю грішника з Богом, яка відновлює приятельські зв’язки, розірвані гріхом. “Правда” тих зв’язків домагається того, щоби людина віддала себе у відкриті, милосердні обійми Бога, долаючи будь-який опір, пов’язаний з гріхом.

Це власне сталося з Закхеєм. Відчувши, що його потрактовано як “сина”, він починає думати і поводитися як син і показує це, наново віднаходячи братів. Під впливом повного любові погляду Христа його серце відкривається для любові ближнього. Від самоізоляції, яка давала йому змогу збагачуватися, не звертаючи уваги на терпіння інших, він переходить до позиції повної відкритості, яка виражається у фактичному “роздаванні” свого маєтку: “половини дібр” для бідних. За несправедливість, яка проявляється в ошукуванні братів, потрібно заплатити вчетверо: “А коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо” (Лк. 19, 8). Лише в цьому випадку милість Божа осягає свою мету і довершується спасіння: “Сьогодні на цей дім зійшло спасіння” (Лк. 19, 9).

Ця дорога спасіння, так ясно зображена в оповіданні про Закхея, мусить нас скеровувати, дорогі Брати у священстві, до сповнення нашої важкої праці сповідників з пастирською рівновагою, сповненою мудрістю. Вона завжди була піддана тискові двох крайнощів: ригоризму і лаксизму. Ригоризм не бере до уваги першої частини епізоду із Закхеєм. Не помічає милосердя, яке все випереджує, яке підштовхує до навернення і додає ваги навіть найменшим крокам у любові, оскільки Отець хоче вчинити навіть неможливе, щоб вберегти втраченого сина. “Син-бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло” (Лк. 19, 10). Друга крайність – це лаксизм, який не бере до уваги того факту, що повне спасіння, не тільки пропоноване, але й прийняте, яке справді оздоровлює і піднімає з упадку, передбачає автентичне навернення до вимог любові Божої. Якби Закхей прийняв Господа у своєму домі, не відкрившись любові, без постанови, що виправить заподіяні кривди, і без упевненого рішення змінити своє життя, не отримав би у глибині душі прощення, яке Господь з такою великою турботою йому запропонував.

Треба стежити за тим, щоб утримати належну рівновагу, яка охороняла б від небезпеки тих двох крайнощів. Ригоризм руйнує і віддаляє. Лаксизм вводить в оману. Сторож Тайни Покаяння, який для грішника є втіленням образу Доброго Пастиря, повинен однаковою мірою виражати милосердя, яке випереджує, а також прощення, що оздоровлює і заспокоює. Саме на ґрунті цих принципів священик покликаний, розмовляючи з грішником, довідатися, чи готовий він до таїнственного розгрішення. Певна річ, що делікатність, яка необхідна при зустрічі з душами в такі особисті і часто повні болю миті, вимагає великої дискретності. Якщо немає підстав вважати інакше, сповідник мусить вважати, що пенітент, визнаючи гріхи, має щирий жаль і щире прагнення виправитися, яке виникає з цього. Така позиція буде остаточно обґрунтованою, якщо прийде на допомогу душпастирська послуга, пов’язана зі святою Тайною Покаяння, яка гарантує таке приготування до таїнства, що допоможе кожному повністю усвідомити те, про що йому доводиться просити. Однак, зрозуміло, в протилежному випадку сповідник має обов’язок сказати каяникові, що він ще не повністю готовий до розгрішення. Якщо розгрішення було б уділене тому, хто відкрито заявляє про небажання виправитися, то цей обряд зводився б до справжньої ілюзії, а навіть акту суто магічного, який дає несправжній, поверховий спокій, а не глибокий спокій сумління, гарантований сердечними обіймами Бога.

9. У світлі вищесказаного стає зрозуміло, що особиста зустріч сповідника і каяника є загальною формою таїнственного поєднання, тоді, коли загальне розгрішення має винятковий характер. Як відомо, після століть, у яких домінувала форма публічної сповіді, практика Церкви поступово дійшла до служіння Тайни Покаяння в індивідуальній формі. Цей розвиток не тільки не змінив суті таїнства – і не могло бути інакше! – але й поглибив його промовистість та успішність. Не сталося це без дії Святого Духа, який таким чином виконував завдання -- провадив Церкву “до цілої правди” (Йо. 16, 13).

Справді, звичайна форма Тайни Покаяння не тільки добре виражає правду про милосердя Боже і пробачення, яке випливає з нього, але одночасно правду про людину в одному з основних аспектів: неповторність кожної особи, роль якої, незважаючи на те, що вона живе в контексті взаємин і спільнот, ніколи не зводиться до ролі елемента у безликому натовпі. Власне тому, якщо когось кличуть на ім’я, це відбивається в його душі дуже глибоким відлунням. Усвідомлення того, що нас знають і сприймають такими, якими ми є, у найбільш особистому вимірі, дозвлоляє нам відчути, що ми справді живемо. Душпастирство повинно найбільше брати до уваги цей аспект, щоби мудро зрівноважити моменти зустрічей, коли підкреслено значення церковної спільноти з тими, які вимагають, щоби з увагою виходити назустріч потребам кожної окремої особи. Зазвичай люди очікують, що їх розпізнають і будуть провадити, і саме завдяки такій міцній близькості відчувають Божу любов.

З цього огляду Тайна Покаяння є однією з привілейованих доріг саме такої особової педагогіки. Тут Добрий Пастир через обличчя і голос священика наближається до кожного, щоб розпочати з ним діалог, який полягає у вислуховуванні, уділенні поради, духовній підтримці і прощенню. Божа любов може зосереджуватися на кожній людині, без її зменшення для інших людей. Хто отримує таїнственне прощення, мусить почути тепло цієї особистої ласки. Мусить відчути міцність батьківських обіймів, з якими батько приймає Блудного Сина: “На шию йому кинувся і поцілував його” (Лк. 15, 20). Мусить почути той теплий, дружній голос, який доходить до митника Закхея і кличе його по імені до початку нового життя (пор. Лк. 19, 5).

10. Звідси також випливає потреба відповідного приготування сповідника до виконання цього таїнства. Мусить воно відбуватися таким чином, щоби надати гідності літургійному актові також через його зовнішню форму, згідно з нормами обряду Покути. Це не виключає можливості пастирського пристосування до вимог обставин, коли в світлі класичної засади, яка говорить, що найбільший закон Церкви – це спасіння душ, цього б вимагали різноманітні потреби каяника. Тому дозвольмо, щоби мудрість святих провадила нас. Ідімо сміливо з пропозицією сповіді до молодих. Будьмо посеред них, стаючи їхніми приятелями і отцями, їхніми довіреними особами і сповідниками. Вони потребують віднайти у нас і тих, і інших, і перший, і другий вимір.

Докладаймо також старань, щоби наше богословське приготування і надалі було актуальним, намсамперед стосовно нових етичних викликів, залишаючись завжди закоріненим у вченні Церкви. Трапляється іноді, що вірні відходять від сповідальниці зі змішаними думками щодо сучасних етичних пробем, тому що не знаходять у сповідниках осіб, які поділяють їхні погляди. Насправді ті, які в ім’я Бога і Церкви виконують цю делікатну місію, мають конкретний обов’язок не культивувати, а тим паче не виражати в святому місці особистих оцінок, які відрізняються від того, що вчить і голосить Церква. Не можна плутати любові з відступом від правди в ім’я неправильного розуміння поблажливості. Не можна трактувати правду згідно з власними судженнями, навіть з найкращими намірами. Наше завданням – бути свідками Бога, проповідниками милосердя, яке спасає також і тоді, коли являється як осуд людського гріха. “Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі” (Мт. 7, 21).

11. Дорогі Браття в священстві! Дуже прагну бути близько до Вас тоді, коли гуртуєтеся навколо своїх єпископів у цей Великий Четвер 2002 року. На порозі нового тисячоліття всі ми пережили порив духовної віднови, “починаючи від Христа” (пор. Novo millennio ineunte, 29). Усі бажали, щоби збіглося це з новою ерою братерства і миру для всього людства. Однак спостерігаємо нове пролиття крові. І надалі ми є свідками воєн. Переживаємо з тривогою трагедії ненависті і поділів, які нищать стосунки між народами.

Щобільше – в цю добу ми як священики глибоко шоковані гріхами деяких наших братів, які зневірилися в ласці, отриманій у Тайні Священства, підпадаючи найгіршим проявам таємниці несправедливості, яка відбувається у світі. Це спричинює згіршення, і як наслідок -- падає глибока тінь підозри на всіх інших заслужених священиків, які здійснюють свою місію сумлінно і послідовно, а часто навіть з героїчної любов’ю. Тоді, коли Церква виражає своє піклування про жертви і намагається, щоб реагували згідно з правдою і справедливістю на кожну болючу ситуацію, ми всі – свідомі людської слабості, але впевнені в оздоровчій силі Божої ласки – покликані прийняти таємницю Христа і відповідно залучитися до пошуку святості. Мусимо молитися, щоби Бог у своєму провидінні розбудив у наших серцях великодушне відродження ідеалів цілковитої посвяти Христові, які є фундаментом нашого священичого служіння.

Саме віра в Христа дає нам силу, щоби ми споглядали в майбутнє з довірою. Адже знаємо, що зло існує в серці людини від самого початку і тільки тоді, коли до неї наблизиться Христос, а вона дозволить Йому “здобути” себе, людина буде спроможна сіяти навколо себе мир і любов. Ми як слуги Євхаристії і Таїнства Поєднання маємо особливе завдання – поширювати у світі надію, доброту і мир.

У цей святий день, коли разом із встановленням Євхаристії згадуємо про наше священиче “народження”, бажаю Вам жити в спокої серця, в глибокому сопричасті поміж собою, з єпископом і з Вашими спільнотами. Зі словами, якими після воскресіння Христос звернувся до Апостолів у Вечернику, і просячи про опіку Діву Марію, Царицю Апостолів і Царицю Миру, по-братерськи обіймаю всіх Вас: мир Вам усім і кожному зокрема. Веселих Великодніх Свят!